— Коли?

— Юрко, коли ми виправимо двійки? — спитав мене Кость.

— А ти, Малинін, своєї голови на плечах не маєш? — закричала Кузякіна.

— У чверті виправимо, — пообіцяв я твердо, щоб внести остаточну ясність у це питання.

— Це що ж виходить? Виходить, наш клас повинен цілу чверть переживати ці злощасні двійки! — сполошилась Кузякіна.

— Баранкін! — сказала Зінка Фокіна. — Клас ухвалив, щоб ви виправили ці двійки завтра!

— Вибачте, будь ласка! — обурився я. — Завтра неділя!

— Байдуже, повчите! (Мишко Яковлєв.)

— Так їм і треба! (Алик Новиков.)

— Прив'язати їх вірьовками до парт! (Ерка Кузякіна.)

— А якщо ми не розуміємо з Костем рішення задачі? (Це сказав уже я.)

— А я вам поясню! (Мишко Яковлєв.)

Ми з Костем перезирнулись, але нічого не сказали.

— Мовчання — знак згоди! — сказала Зінка Фокіна. — Отже, домовились на неділю! Вранці попрацюєте з Яковлєвим, а потім прийдете у шкільний сад — будемо садити дерева!

— Що? — зарепетували ми з Костем в один голос. — Ще й дерева садити? Та ми ж… ми ж потомимось після занять!

— Фізичний труд, — сказала головний редактор нашої стіннівки, — кращий відпочинок після розумової праці.

— Це що ж виходить, — сказав я, — значить, як в опері, виходить… «Ні сну, ні спокою знеможеній душі!..»

— Алику, — сказала староста нашого класу. — Дивись, щоб вони не повтікали!..

— Не втечуть! — сказав Алик. — Зробіть веселе обличчя! У мене розмова коротка! На випадок чого… — Алик навів фотоапарат на нас з Костем. — І підпис…

ПОДІЯ ЧЕТВЕРТА

А якщо я втомився бути людиною?!

Учні, перемовляючись, виходили з класу, а ми з Костем усе ще сиділи за партою і мовчали. Одверто кажучи, просто отетеріли. Я вже казав, що і раніше нам доводилося хапати двійки, і не раз, проте ніколи ще клас не брав нас з Костем у таку роботу на самому початку року.